ЗАБУТИЙ ПАТРІОТ КАПНІСТ

У травні 1763 році, Гетьман Кирило Розумовський проголосив незалежність Гетьманату від Російської Імперії, це був сміливий крок для тогочасної України, близько 18 місяців Гетьман утримував належність поки Імператриця Катерина II не знищила державний суверенітет Гетьманату. Після цих подій, Україна опинилась уярмленою на 150 років, не всі хотіли миритись з цим станом речей, особливо провідна верства - нащадки родів козацької аристократії, які берегли поколіннями пам’ять про славну минувшину. Одним з таких був Василь Капніст, про якого сьогодні піде мова.

Василь Васильович Капніст народився у 1758 році, на Полтавщині в Гетьманській Україні, при владі тоді ще був Гетьман Кирило Розумовський. Василь походив з двох шляхетних родів - по батьковій лінії він походив з роду заможних венеційських купців, що оселились в Україні та почали займати високі військові посади у Гетьманській Україні. По маминій лінії, Василь походить з роду Дуніни-Борковських, що є давнім шляхетним-козацьким родом.  Мати Василя була щирою українською патріотко, в кращому, аристократичному розумінні цього слова, вдягалася в українське національне вбрання, розмовляла винятково українською мовою і не любила дружини свого сина Василя тільки за те, що та була "московка". Саме вона посіяла в душі свого сина зерно українського патріотизму, що згодом дали такі багаті плоди.

Здобувши освіту в Петербурзькому пансіоні, юний Капніст йде на службу, 1771 Капніст вступає на службу капралом лейбгвардії Ізмайловського полку і того ж року дістає рангу підпрапорщика. На початку 1772 року він переходить сержантом до Преображенського полку, де року 1775 дістає рангу прапорщика. Але незабаром він виходить у відставку з чином підпоручника гвардії й повертається на територію уярмленої України.

З того моменту він перебував на різних посадах, та в різних містах, але завжди знаходився у вищих колах української та російської еліти. Здобувши ім'я великого літератора, перед ним відкривається шлях одного з найповажніших представників тогочасного петербурзького культурного світу. Але не цього прагнула українська свідомість Капніста. Не дивлячись на його довге перебування у столиці Російської імперії, серед вищих російських кіл, він завжди пам’ятав ким він є, він завжди асоціював себе з Україною, та не міг сидіти спокійно коли деспотична політика знущалась з ще недавно вільного народу. І саме в цей момент був написаний головний твір Василя Капніста, на початку 1780-тих років - "Ода на рабство".  Ця ода пролунала гучним протестом молодого українця проти імперського свавілля на теренах колись великого Гетьманату.

Загально прийнятою в українській науковій літературі є версія, що Оду Капніст написав з нагоди указу Катерини II у 1783 р., про закріплення селян на Лівобережній Україні. Але у 1941 р. німецький науковець  Ґеорґ Закке у своєму дослідженні, виводить нове трактування сенсу головного твору Василя Капніста. Він стверджує, що "Ода на рабство" є протестом проти скасування Гетьманства, тобто державної автономії. Досить перечитати твір Капніста, щоб переконатися, що це справді так. Уже початок оди не залишає жодного сумніву:

Вітчизни втрачену надію,
Уярмлення я оспіваю.

Пише поет, рука якого "Що скована в ланцюг залізний". Капніст малює страшну картину уярмлення своєї колись могутньої батьківщини:

Куди зіниць не поверну,
Омивши слізьми цю руїну,
Повсюд, як в траурі вдову,
Я зараз бачу Батьківщину.
Немає більш сільської втіхи,
Довкола зникли танці й сміхи,
Пісень веселих голос втих.
І злотом ниви не малюють,
Поля і луки — всі пустують.
Скорбота вже лягла на них.
Навколо, де міста і села,
Беріг свободи щит всіх нас.
Тримає влада огорожі
І там невільності вже час.
Де благо й щастя не свавільно
З усіх боків текли лиш вільно,
Там рабство їх жене у піч.
На жаль! Та долі було до вподоби,
Щоб одне слово і в окови…
Змінило день в похмуру ніч.

Далі поет, подає широку й сумну картину пригнічення України:

Погляньте ви на ті народи,
Де рабство творить смерть за гріш,
І де немає вже свободи, —
Звук ланцюгів лунає лиш:
Там лихом роджені всі смертні
Принижені, нагі, нужденні,
П'ють повну чашу із нещасть.
І під ярмом тяжким держави
Невпинно лиють піт кривавий.
Життя лиш смерть їм в руки дасть.

Це справжня картина стану України на початку 1780-тих років. Навіть там, де поет, в дусі того часу, покладає наївні надії на "доброту" цариці, він не забуває додати новий штрих до попередніх скарг на гірку долю своєї загубленої батьківщини:

Коли рятуєш від руїни.
Вериг знімаєш ти тягар
Із любої ти Батьківщини.
Тоді — о, любе уповання! —
І у краях мине страждання,
Де вперше я побачив світ.
Там, вже не крики і плачі —
Почую оплески дзвінкі,
І процвіте свободи цвіт.

Можна також згадати, що за деякий час до написання оди Капніста, а саме в 1781-82 рр. російський уряд зламав останні унікальні інституції державного устрою Гетьманату, де, замість старих полків і сотень, встановлено було російського типу намісництва, які зруйнували стару адміністративну єдність державної території Гетьманської України та її традиційний козацький адміністративний устрій. А це своєю чергою, тільки підтверджує, що Капніст своєю одою протестував проти політики російської влади. 

Року 1785, Капніст був обраний на київського губернального маршала шляхетства. Це обрання було для двадцяти дев'ятилітнього поета виявом повного визнання його громадсько-літературних заслуг. Ми не зробимо, мабуть, жодної помилки, коли пов’яжемо цей акт з великим успіхом Капністової "Оди на рабство", як сміливого протесту проти уярмлення України. Нові обов’язки зв’язують Капніста з Києвом. Саме на цій посаді він відчуває незадоволення українського дворянства російською політикою. Старше покоління українського дворянства ще пам’ятало сміливе та велике гетьманування Гетьмана Кирила Розумовського, особливо його згадували на контрасті з імперською політикою. Тому в таких умовах, Василь Капніст відчуваючи підтримку серед провідної верстви свого народу, вирішується на сміливий політичний крок.

1791 року до пруського державного і кабінет-міністра графа Герцберга звернувся з листом невідомий йому особисто український шляхтич Капніст, який писав:

"Благаю Вашу Ексцеленцію вибачити мою вільність, що з нею звертаюся безпосередньо до Вас. Вельми важлива державна справа, що привела мене з далекої країни до Вашої Ексцеленції, вимагає швидкого рішення і найбільшої таємниці. Отже, насмілююся благати Вас дати мені окрему авдієнцію; моя місія така, що її можна довірити лише Вашій Ексцеленції". Міністр прийняв автора листа. Капніст,  в таємній розмові, що відбулася 24 квітня, заявив міністрові, що надісланий своїми земляками які, доведені до крайнього розпачу тиранією російського режиму, зокрема князя Потьомкіна, хотіли б знати, чи можуть вони, в разі війни, розраховувати на протекцію пруського короля, коли вони спробують скинути російське ярмо. Капніст пояснив, що мова йде про країну козаків, яка існувала від Гетьмана Богдана Хмельницького, аж до Гетьмана Кирила Розумовського. Ми можемо стверджувати, що Василь Капніст та його оточення хотіли відновити Гетьманат на чолі з династією Розумовських, з огляду на успішне правління крайнього Гетьмана Кирила Розумовського (1750-1764 рр.), який намагався затвердити спадкову передачу гетьманської булави та проводив самостійницьку політику. На ці наміри Капніста також вказує дуже добрі відносини з Гетьманичем Олексієм Розумовським - сином Гетьмана Кирила, з яким вони продовжували активно листуватися до самої смерті.

Герцберг ухилився від чіткої відповіді, посилаючись на те, що справа війни Прусії з Росією ще не вирішена, і що, в разі війни, від самих українців буде залежати, яке становище займе до них Прусія. Граф Герцберг передав інформацію про прохання Капніста, але Фрідріх Вільгельм II поставився до справи дуже холодно, мабуть, через свої тісні стосунки з російським престолонаступником.

По суті відповідь пруського уряду була холодною відмовою. Пруссія, з уваги на Англію, що відмовилась підтримувати її, змушена була скласти угоду з Австрією і зректися планів війни проти Росії, а свою агресивну політику звернула в бік революційної Франції. Французькі події чимраз більше об’єднують реакційні держави на континенті для боротьби проти "революційної гідри", і, замість війни з Росією, Прусія безтурботно ділить з нею нову польську здобич (другий розподіл Польщі).

Після поразки Берлінської таємної місії, Василь Капніст зникає з активного політичного життя та зосереджується на писемній творчості. За декілька років опубліковує поему «Ябеда», в якій у гострій формі критикував російську колоніальну політику на українських землях. В ній він описує глибокий моральний розклад, який принесла на терени України Імперська політика. У 1809-1813 роках, Капніст переклав «Слово о полку Ігоревім» на тогочасну літературну російську мову і зробив цікавий коментар, у якому підкреслено українське походження й українські особливості цього твору.

Також Василь Капніст ймовірно є автором історико-політичного трактату «Історія Русів». Трактат мав значний вплив на українських інтелектуалів 19-го сторіччя, у цьому трактаті описується розвиток України від найдавніших часів до 1769 року, однак більша частина трактату фокусується саме на історії Гетьманату. Головні ідеї, які відстоював трактат, це історична відмінність та протистояння між Україною та Московією. Особливо наголошувалось на історичній тяглості  української нації від часів середньовічної Руси й до козацького Гетьманату. Та підкреслювалася рівноправність русько-козацької еліти з польською шляхтою і російським дворянством.

Протягом всього свого життя Граф Василь Капніст, залишався відданим ідеї відновлення Гетьманату, його патріотизм ще багато десятиліть надихав наступні покоління. Василь Капніст залишається зразком ідеального патріота та шляхтича, який навіть під час деспотичної політики навколо, не відмовляється від своїх ідей.

Переклав “Оду на рабство”: Станіслав Йосипенко на замовлення Часопису "Гетьманат"