Олена Скоропадська – світило української еміграції

“Я завжди задумувалася: наскільки може бути щасливою людина без батьківщини? Дев’ять років тому я вперше приїхала в Україну і тільки тут відчула себе українкою” (Олена Отт-Скоропадська)

Еміграція – цілком природне явище, а створення емігрантами етнічних спільнот – закономірне. Оскільки гігантська кількість українців з початку війни та до сьогодні обрали шлях еміграції. У цьому ракурсі, події цілком синонімічні попереднім етапам української історії, тому й слід звернутись до історичного прикладу.

Діаспора, сформована з мігрантів чи корінних жителів завжди грає важливу роль як у внутрішній, так у зовнішній політиці. М’яка сила діаспори дозволяє уряду досягати своїх цілей, однак для цього діаспора повинна мати сталий характер. Якщо українські емігранти та біженці бажають бути корисними для своїх братів та сестер в Україні, вони мають стати цією діаспорою, для чого повинні врахувати помилки та успадкувати досвід минулих поколінь. Звернутись до досвіду тих, перед ким стояло завдання набагато більше – здобути державу заново.

Показовим для цього є приклад молодшої доньки українського гетьмана Павла Скоропадського – Олени. Вона, народжена вже закордоном, навіть ходила до німецької школи (період же зрілості Олени припав на час правління НСНРП), говорила українською з відчутним акцентом, але магістраллю свого життя обрала збереження пам’яті про себе та свою родину – відповідно, про Україну. Відданість та стійкість, з якою ця жінка торила свою стежку, не забуваючи та не зрікаючись свого коріння, врешті привела її до незалежної України.

Очевидно, що така міцна національна свідомість Олени пов’язана з її родиною – з тим що оточувало її постійно. Старання та жорстка позиція батька, що сам з роками стверджувався у своїй позиції, з намаганнями вщепити своїм дітям любов до занепалої батьківщини є хорошим прикладом до того, як слід виховувати своїх дітей. Навіть тимчасовий розрив з сім’єю наприкінці війни, коли Олена була змушена практично виживати не, зламав у ній цього пориву. Безперечно, допомогло й українське оточення родини – інші відомі емігранти, члени гетьманського руху (одної з провідних організацій української еміграції в Європі та Америці, очільниками якої був рід Скоропадських) та науковці українського інституту в Берліні.

Цей конструктивний вплив навіть компенсував факт, що Олені, за її походження, було досить тяжко з українськими ровесниками. Як наймолодшій, Олені випало найтяжче, адже не менш свідомі сестри Єлизавета та Марія чи брат Данило вже були цілком сформованими особистостями на момент еміграції.

Генеалогічно, Олена, її брати та сестри, за підтвердженими дослідженнями є нащадками Гедиміна та Рюриковичів за лінією свого батька Павла, спорідненими з іншими гетьманськими та шляхетно-старшинськими родами, а також європейськими дворами. І такий історичний бекграунд лише стверджує вагу свідомого українського вибору Скоропадських.

Загалом, гетьманівна надивилася на багатьох людей, будь це “напівбожевільна далека родичка”, знедолений український студент, чи звичайний пролетар, котрим її родина намагалася всіляко допомогти. Найбільше, як визнає гетьманівна, вона обожнювала український хоровий спів – любов до музики була спільним захопленням усієї родини.

“Звичайно, визначальною ознакою нашого життя у Ванзее була українська політика. Благу української справи постійно підпорядковувалося все інше, а також наше приватне життя. Для мого батька це була річ само собою зрозуміла. З часу гетьманату він присвятив себе українській ідеї у всіх галузях”

Вона любила пригадувати, як батько виховував її у дитинстві, на прикладі груші, яку батько просив не зривати, і наскільки відомо, цей метод Павло Скоропадський перейняв у свого діда з Тростянця, як і захоплення історичним минулим України. Не виключено, що своїх дітей Олена виховувала за батьківськими лекалами.

Вперше Олена відвідала Україну зі здобуттям нею незалежності. Про цей час та своє життя загалом вона встигла залишити хороші мемуари. Розуміючи, що відроджена Україна потребує національної пам’яті, Олена, вже немолода жінка, організовує та передає до України значну частину сімейних речей, зокрема речей останнього гетьмана, за її участі були видані також мемуари власне гетьмана. Можна сказати, вона виконала певну історичну місію – не дозволила погаснути своєму власному вогнику та дала розпалити з нього ціле полум’я, таким чином залишивши свій внесок у розвитку української нації.