Regnum Aeternum
Німецько- білогвардійський варлордизм
2024-07-05
«Тільки щира дружба і відверті взаємостосунки між Росією та Німеччиною можуть принести щастя та красиве майбутнє обом великим народам» - епіграф спогадів Бермондт-Авалова
З поразкою Російської Імперії у Першій світовій і початком громадянської війни, в білогвардійських колах прийшли до консенсусу у важливості англо-французької орієнтації в боротьбі з більшовиками, адже здавалось, що таким чином вони продовжують війну з Німецькою Імперією, що прямо або посередньо вплинула на прихід ленінського флангу Російської соціал-демократичної робітничої партії до влади у жовтні 1917-ого року. Втім, політична ситуація в Прибалтиці склалася таким чином, що сформувалася грізна збройна сила, що за своїм бойовим потенціалом не поступалася Чехословацькому корпусу – Західна Добровольча Армія під командуванням Павла Бермондт-Авалова, прибічника «російсько-німецького порозуміння».
«Бувши завжди прибічником тісного зближення Росії з Німеччиною і противником союзу з Францією і особливо з Англією, я ще за часів війни остаточно впевнився, що наші «союзники» бачать в нас лише гарматне м'ясо, необхідне їм для досягнення своїх цілей. Подальша революція і зрадницька роль в ній Франції і Англії ще більш укріпили мене в правоті моїх поглядів, а потому я з відкритою душею, при першій ж можливості, почав працювати разом з нашою старою сусідкою Німеччиною, яка шукала, як мені здавалося, зближення з російськими монархічними колами і бажаючій відновлення в Росії дружнього монархічного правління» - «У боротьбі з більшовизмом», с.46
Історія бере свій початок з Києва. Накивавши п’ятами з Росії після більшовицького перевороту, Авалов формував т.зв «Південну армію», союзну німецькому командуванню, що набирала добровольців для відправки до Краснова, якщо конкретніше – у південні уїзди Воронезької губернії для боротьби з більшовиками, однак повстання Директорії не дало довести справу до кінця. Про Скоропадського був найгіршої думки, розглядав його, як зрадника Росії і вважав…германофілом.
«...Яку ж брудну, зрадницьку гру зіграв в цій усій справі Скоропадський. Коли я доводив усім, що Скоропадський просто честолюбець багато хто мені не вірив і намагався переконати мене, що він пожертвував собою для порятунку Росії і тільки вдає з себе українця, а мріє про монархію. Насправді ж Скоропадський казав одне монархістам, інше українцям і діяв, як зрадник, підлещувався і приклонявся до німців, а в останній час до союзників...
Скоропадському не потрібна була ні Росія, ні Малоросія, ні російський народ, ні Государь, йому була потрібна тільки Україна для утримання свого положення і він бачив себе вже з українською короною на голові в повній незалежності від Росії...
Його лицемірна політика привела до того, що йому не вірять і зневажають його росіяни і українці і німці і союзники...» - «У боротьбі з більшовизмом», с.467-468.
Непутьовий полковник навіть потрапив під Києвом у полон, але відбувся легким переляком – разом з декількома іншими білогвардійськими офіцерами був евакуйований до Німеччини, у табір Зальцведель.
Паралельно з підготовкою Авалова до відправки свого бойового загону в Прибалтику, в регіоні у результаті вакуума влади відбувалася боротьба усіх з усіма: спочатку німецькі фрайкори з молодим латиським урядом вибивали більшовиків Петеріса Стучки з Риги, після чого, розсварившись, Улманіс, прем’єр-міністр Латвії, був усунений від влади частинами Ландсверу і Фрайкору, однак йому вдалося разом з своїми прихильниками втекти під захист британської ескадри в Балтійському морі. Поспіхом був утворений пронімецький уряд лютеранського пастора Андріевса Ніедри, але довго він не проіснував – війська Рюдігера фон дер Гольца зазнали поразки від естонських та латиських частин під Цесісом і були змушені піти на переговори з представниками Антанти. За положеннями Страсденгофського перемир'я, німецькі війська мали чимшвидше евакуюватися з території Латвії.
В німецько-балтійському протистоянні новосформована Західна Добровольча Армія сприймалася першими, як спосіб подовжити своє перебування в регіоні для вирішення військово-політичних завдань, до прикладу вищезгаданий фон дер Гольц в своїх мемуарах стверджував, що однією з причин існування німецьких добровольчих формувань на території Прибалтики, окрім стримування поширення більшовизму, є боротьба за панівне положення німецького населення(можна припустити, що з подальшою реставрацією Балтійського герцогства). В певний момент, німці склали більшість особового складу ЗДА - з 50 тисяч солдатів і офіцерів 40 тисяч були німецькими добровольцями. Тому можна взяти на себе сміливість припустити, що Західна Добровольча Армія була підтримана Фрайкорпусом і Ландсвером саме з таких міркувань.
Дисбаланс сил в ЗДА в користь німецького контингенту спантеличував місію країн Сердечної згоди в Ризі. В кінці серпня 1919 року альянтами була організована військова нарада антибільшовицьких сил в Ризі за участі Північно-західної Армії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Великої Британії та Західної Добровольчої Армії. Присутній на конференції Бермондт-Авалов був обурений відсутністю Миколи Юденича і, отримавши через його представника генерала Десіно наказ про передислокацію на Нарвський фронт для наступу на Петербург, відмовив, аргументуючи це недоукомплектованістю своїх військових частин. З складу вищого офіцерства ЗДА, наказ про виконав лише князь Лівен, офіцер шляхетного балто-німецького походження, відправивши свій відділ до Естонії(між іншим, після російської громадянської війни він оселився в Латвії і прийняв латвійське громадянство).
Втім, для полковника була більш вагома причина, ніж технічна неготовність – Бермондт волів зберегти військову присутність Західної Добровольчої Армії на території Латвії для відновлення російської влади, в тому чи іншому вигляді.
...«Ви дуже нервовий, полковник - сказав він(литовський представник), - не забувайте, що Литва донедавна була самостійною і ваші царі мали своїх послів при литовських королях».
«Іншими словами, - сказав я, - ви підкреслюєте, що я і мої війська у вас у гостях»
«Так»
«В такому випадку, полковник, майте на увазі - якщо я прийду до вас в гості і ви сядете мені на шию - я буду бити вас в морду…». Литовець очманів – «У боротьбі з більшовизмом», с.172
Як результат, спільний наступ проти більшовиків провалився через суперечки всередині країн-учасників наради.
Прикметно, що паралельно з Юденичем, Авалов формально знаходився під юрисдикцією Біскупського, який очолював сформований в Берліні в липні 1919 року Західноросійський уряд. Так, було і таке. Щоправда, ні про яке визнання від білих сил, а тим більше міжнародне, не могло йти і мови через германську орієнтацію правительства. Така двоїстість не призводила ні до чого, окрім того, що Бермондт не був підзвітним жодному командуванню білих сил, проводив власну політику та діяв самостійно.
Жовтень 1919 року є початком кінця для Західної Добровольчої Армії. Бермондт-Авалов з міста Елгава надіслав на ім’я Улманіса телеграму з вимогою пропустити його війська через Ригу на більшовицький фронт. За декілька днів, він проголосив себе генерал-губернатором Західної Росії. Красномовніше кроку годі і вигадувати. Отримавши відмову, 8 жовтня ЗДА пішла у наступ на латвійську столицю. Бермондт виправдовував свої дії тим, що латвійські війська перші вчинили ворожі дії і ЗДА змушено було йти в контрнаступ. Існує думка, що ця авантюра була запланована заздалегідь, нібито наказ про марш на Ригу був підготовлений ще 29 вересня. Військам Авалова і німецьких добровольців вдалося зайняти лівобережну частину міста. Уряд Латвії виїхав в Цесіс і запросив про підтримку країни Сердечної Згоди.
Юденич стурбувався: дії Авалова не могли принести йому і його Північно-західній армії нічого, окрім проблем. Командування якомога скоріше відмежувалася від персоналії Авалова, адже на Петербург, окрім білогвардійців, наступали і естонці, які хвилювалися, що після Латвії їх країна буде наступною. Дев’ятого жовтня Юденич видав наказ, у якому оголосив Бермондта зрадником Росії і виключав його зі складу збройних сил. У наказі містився заклик до солдатів і офіцерів російських частин Західної армії залишити її лави та звернутися до британської місії за сприянням їхнього відправлення під Нарву, центр антибільшовизму на півночі Росії.
...«Якщо генерал Юденич з політичних причин не міг підтримати мене і спільно з моєю армією покінчити назавжди з інтригами нових республік, то, принаймні, повинен був утриматися від відкритого звинувачення мене в злочинах, якими могли бути такими лише в очах англійської місії і зрадивших Росію урядів Латвії і Естонії» - «У боротьбі з більшовизмом», с.201
Десятого жовтня до узбережжя Риги добирається англійська ескадра на підтримку балтійських союзників. Британські гармати дають змогу латвійцям дочекатися регулярних частин і естонських союзників. Від переправи на правий берег командуванню Західної Добровольчої Армія довелось відмовитися. Наприкінці жовтня Бермондт відправив делегацію в Таганрог для перемовин з командувачем Добровольчої армії Денікіним, проте він відмовився прийняти делегатів.
У заяві штабу Денікіна йшлося про те, що «Головне командування збройних сил Півдня Росії, дотримуючись незмінно союзної орієнтації, не вступає в жодні переговори з представниками збройних сил, що організовуються німцями». Репутація Авалова випереджала його самого.
На початку листопада латисько-естонські війська змогли перейти в контрнаступ, звільняючи лівобережну Ригу. Західна Добровольча Армія «відкочувалася» до Литви, де втримавши декілька міст на прикордонні, була розгромлена. Під литовським містом Радвілішкіс бої остаточно припинилися перемогою балтійських країн. Залишки білогвардійців Авалова покинуло регіон через Східну Пруссію.
Карикатура часів Війни за незалежність, зліва – Андріевс Ніедра, по центру – Рюдігер фон дер Гольц, справа – Павло Бермондт-Авалов. В спогадах останнього ілюстрація названа більшовицькою(полковник лукавить – карикатура була надрукована на поштових листівках і поширювалася антикомуністичним, «буржуазним», якщо волієте, урядом Латвії.
Висновки:
Перемога Латвійської Республіки над Західною Добровольчою Армією святкується до сих пір. В «День Лачплесіса» городяни запалюють свічки о Ризькому замку на згадку про полеглих у боротьбі з німцями(сприймається в країні це саме так) латвійських героїв.
Павло Бермондт-Авалов після поразки в Прибалтиці виїхав в еміграцію до Німеччини. Серед білогвардійської еміграції особливої поваги не мав, вважався ненадійним, непередбачуваним «урвиголовою». Також певні джерела стверджують, що полковник пристрастився до морфію. З націонал-соціалістами мав непрості стосунки. Впродовж з початку до кінця 1930-их підтримував дружні контакти, Російський Націонал-Соціалістичний Рух, який Авалов певний час очолював, приймав участь у вуличних бійках з німецькими лівими – спартаківцями і комуністами. Однак в 1939 році був заарештований Гестапо за зверхню оцінку персони Адольфа Гітлера(за іншою інформацією, за фінансові махінації) в Моабітську в’язницю. Через півтора року ув’язнення був звільнений(подейкують, що за безпосереднім клопотанням італійського дуче Муссоліні). Помер в Сполучених Штатах Америки у віці 96-ти років, відійшовши від політичних справ, в 1973 році.